+38(097)708-37-17, +380(63)148-47-28

Адвокат Смоленко Александр Иванович

Все виды юридических услуг . Адвокат Харьков

Шахрайство чи цивільні правовідносини: як кваліфікувати

Сучасність підприємницького буття характеризується систематичними комерційними ризиками, нестабільністю партнерських відносин та порушенням цивільно-правових зобов’язань сторін. Чи можна говорити про кримінал в тому випадку, коли один із партнерів не розрахував своїх сил на підняття бізнесу? Чи наявний склад шахрайства у випадку неповернення інвестиційних коштів одному із партнерів?

    Зазначені питання турбують не лише осіб, що намагаються вижити в несприятливих умовах для малого та середнього бізнесу, але і самих правоохоронців.

  На жаль, сьогодні «реформована» правоохоронна система не лише не встигла адаптуватись до кадрових, організаційних та правових змін в своїй структурі, але й не встигла викорінити халатне ставлення та небажання вникати в суть та зміст таких складних питань як відмежування шахрайства від заподіяння шкоди власнику внаслідок невиконання цивільно-правових зобов’язань, що є досить непростим завданням.

    Не менш складним є питання кваліфікації в ситуації коли заподіяння майнової шкоди власнику не пов’язана з наявністю договірних відносин або зустрічних зобов’язань, в даному випадку найчастіше кваліфікують саме майновий злочин, який є фактом, що породжує цивільно-правові зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди.

   Але сучасність диктує інші тенденції, суть яких зводиться до того, що, здійснюючи операцію, її учасники в якійсь мірі йдуть на ризик і нічого злочинного в цьому немає. Підприємницький ризик — звичайне явище в економічній сфері, і це слід враховувати як боржникам, так і кредиторові. Якщо особа, наприклад, у момент отримання інвестиційного авансу (попередньої оплати) має намір по можливості виконати зобов’язання — шахрайство відсутнє, при цьому і не потрібно, щоб ця особа була впевнена в тому, що воно виконає зобов’язання. Таким чином, можна сказати, що різна — як за формою, так і за змістом — діяльність в умовах комерційного ризику виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності. 

   Стаття 190 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за шахрайство, тобто заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Способом заволодіння майном при шахрайстві може бути обман або зловживання довірою в будь-яких формах, злочин відбувається лише з прямим умислом, обов’язкова ознака суб’єктивної сторони — корислива мета. Обман в будь-якій формі для отримання грошової інвестиції може кваліфікуватися як шахрайство лише в тому випадку, якщо у справі буде встановлено, що обманне заволодіння грошовими коштами скоєно з метою звернення їх у власність винного чи інших осіб. Якщо будуть докази, що підтверджують наявність в діях підозрюваних навмисного обману або зловживання довірою з метою безоплатного заволодіння грошима.

 

    У випадку якщо підозрюваний не звернув на свою користь або на користь третіх осіб суми отриманих грошових інвестицій, повернути їх вчасно та погасити заборгованість не мав можливості у зв’язку з відсутністю грошових коштів через невміле та невдале ведення підприємницьких справ. Невиконання договірних зобов’язань за таких обставин тягне за собою цивільно-правову відповідальність. 

   Враховувати доведеться і розмір вигоди. Проте все ж таки розмір збитку не може служити формалізованим підставою розмежування кримінальної та цивільно-правової відповідальності, бо збитки від невиконання відповідного договірного зобов’язання може бути набагато більше, ніж від злочину. Розмежування між злочином і цивільно-правовим деліктом не кількісне (розмір доходу, збитку), а якісне — наявність або відсутність в конкретному випадку обману. 

    Безумовно, однакова кваліфікація діянь, що містять ознаки обману, — не самоціль, а необхідна умова досягнення цілей кримінально-правової боротьби зі злочинами в майновій сфері, оскільки правильне застосування закону сприяє формуванню правосвідомості населення, дозволяє чітко визначити рамки кримінально-правових заборон, знання яких дуже необхідно для реалізації мотивів законослухняної поведінки населення. 
    У цьому питанні не можна не використовувати правило, суть якого зводиться в сучасному розумінні до того, що у разі неповернення у встановлений строк майна (речі, грошей, цінних паперів) правовій оцінці підлягають такі обставини: 
— відмова боржника повертати одержане майно (передати річ, гроші тощо), посилаючись на відсутність даного факту взагалі, то ми маємо справу з протиправним посяганням на саме майно, що карається в кримінально-правовому порядку; 
— відмова боржника повернути одержане майно (передати річ, гроші тощо), не заперечуючи самого факту його наявності, посилаючись на неможливість виконання в даний момент взятого зобов’язання, то ми маємо справу з цивільно-правовими відносинами, оскільки посягання на саме майно не відбувається. 

 

   Іншими словами, розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правового делікту слід проводити не по тому, як оформлені укладені між сторонами договори, а по тому, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо дійсно обидві сторони отримують доходи від обопільної діяльності і залишаються при цьому власниками свого майна (або якась сторона зазнає збитків, але не втрачає права власності на майно), то суть цих відносин лежить у площині цивільного права. Якщо ж одна сторона, приймаючи на себе зобов’язання, не має ніяких реальних можливості і бажання їх виконувати (попередньо отримавши майно від контрагента, який, у свою чергу, втрачає право власності на передане майно), в даному випадку мова може йти про шахрайство.